«Дві Катерини»: історія про двох жінок, що втратили свій дім, але не опустили руки

0 959

Навіщо дві відчайдушні жінки, що втратили кожна свій дім, а за тим – знайшли одна одну, кіз і власний бізнес, ризикнули знову переїхати.

Третю ніч поспіль на козячій фермі «Двох Катерин» тривають пологи.

— Сьогодні ще одна розродилася! — голосом радісним, хоч і змученим, каже одна з тутешніх ґаздинь, молодша з Катерин. — Ніжка в козеняти боком пішла — довелось допомагати.

Сидячи на дерев’яному ґанку, вона рятується від втоми безсонної ночі, проведеної в хліву, великим горнятком кави. Катерина Ільків — багатодітна мати з села Орів. Це тут, поблизу — півсотні кілометрів у бік Львова. Вище у гори — в Тухлю, де й розташована ферма, — Катя перебралася, вже після того, як власна хата у рідному селі згоріла вщент.

Трохи раніше познайомилась з іншою Катериною.

Лісова — пенсіонерка з Алчевська, що на Луганщині. Вона схожа на типову німецьку фермерку: коротке сиве волосся, куртка кольору хакі й гумові чоботи «в квіточку».

І в рисах обличчя — якесь непереборне завзяття.

Разом із іншими підприємцями з місцевого туристичного кластера дві Катерини взяли в оренду старий й занедбаний об’єкт — 3,5 тисячі квадратних метрів закинутих лабораторій молочної продукції на двох гектарах землі.

Скоро тут має з’явитися осередок бойківських ґаздів: ткацька, ковальська хати, будинок знахаря — все, що може бути цікавим туристу, який транзитом через Тухлю прямує в Славське.

Сюди ж переберуться обидві Катерини і їхні кози, котрі поки що живуть високо в горах. За прикладом європейських ферм, вмикатимуть козам музику, яку люблять самі — від Вівальді до Ванесси Мей.

На фермі кипить робота: руйнувати й будувати — кінця-краю не видно. А Катерини вже тепер готують три види сиру: білий, копчений та карпатську бринзу.

Два роки тому вони сиділи одна проти одної в чужій хаті — обидві, сповнені власних нещасть. А тоді взялися до роботи — рятувати одна одну.

«Ми вихопили всі життєві екстріми, які можна вихопити»

В Алчевську Катерина Лісова працювала заступником директора на державному підприємстві, а згодом — започаткувала власну справу.

— Ми брали старі закинуті ферми чи склади у шахтарських містечках та в самому Алчевську і облаштовували в них виробничі приміщення. Вирощували гриби, на 14 гектарах землі ростили зелень всяку: руколу, кріп, петрушку, м’яту. Мережа «Амстор» в Донецьку скуповувала у нас все ще до того, як воно встигало вирости, — пригадує.

Власним бізнесом з вирощування екологічних товарів Лісова керувала вісім років, аж поки 2010-го отримала за свою роботу президентську відзнаку. Переконана — тоді на неї і звернули увагу.

— Мене попереджали: як тільки станеш на ноги — знищать. А я не вірила! Це ж не супер крутий бізнес, кому я можу бути цікава? А дарма. Спершу до мене прийшли із пропозицією віддати 95% добровільно, а коли не погодилась — почали переконувати силою.

Жінка не вдається у подробиці, каже тільки, що за рік — у 2011-му — була вимушена написати відмову від усіх своїх підприємств.

— Залишилась із травмою голови, інвалідністю і без копійки.

Далі були безкінечні переїзди та роки, проведені в лікарнях, аж поки нарешті життя занесло Катерину до Орова. Та і тут попервах було нелегко — односельці поставились до переселенки зі сходу країни з пересторогою, дехто називав її «сепаркою», а дехто навіть відьмою. І тільки молодша Катерина, медсестра за освітою, приходила на допомогу.

Катя Ільків — двічі вдова. У свої трохи за тридцять залишилась сама із трьома дітьми: найменшій — п’ять, найстаршому — 15. Працювала опалювальницею в школі — щоранку затемна, ще до початку уроків, прогрівала приміщення дровами. Отримувала 2 тисячі зарплати і ще трохи — допомоги як малозабезпечена. Так і зводили кінці з кінцями. Аж коли два роки тому хата, у якій вони з дітьми жили, повністю згоріла. Лишилися з тим, в чому встигли вибігти на двір.

Прихистила її разом із дітьми саме переселенка.

— Після пожежі ми жили разом в однокімнатній хаті: діти на ліжку, а ми на підлозі, — пригадує Лісова. — Я теж приїхала з однією валізкою, тож все, що у нас було, — це те, що нам позносили люди. Навіть каструлі жодної ми не мали, жодної виделки.

Партнери з першої ідеї

Ільків мала стареньку кізочку — цьогоріч їй виповнилося уже 16. Зарізати рука не піднялась, тож жінка віддала її новій сусідці. Ніби із вдячності за збережене життя, коза народила козеня. А згодом — ще трьох.

Так в старій тісній хаті народилась бізнес-ідея.

— Я тоді залізла в інтернет і знайшла грант для переселенців. О 6-й вечора у день дедлайну сіла писати бізнес-план ферми. Кажу: «Катю, береш дітей, ідете до лісу і гуляєте там чотири години». За 15 хв до дедлайну таки відправила заявку. І її прийняли! Приїхала потім грантова комісія — а у нас город заріс (бо я тільки з лікарні), одна коза і козеня. Думаю — погані наші справи.

Милості чекати не стали. Катерини звернулись до знайомих і почали збір коштів самостійно: хто 500 гривень дав, хто — тисячу, хто — козу на виплат. Спершу продавали молоко і бринзу: молодша Катерина — на ринках у Львові, Трускавці і Стрию, а старша — через facebook-сторінку. Вже через місяць по молоко з їхньої ферми черга стояла.

— Потім прямі автобуси з Орова на Львів перестали ходити, то ми перейшли на сири, які краще зберігаються, — каже старша з Катерин. — Почали експериментувати з рецептами. Стояло літо, а холодильників ми не мали, і Катя придумала сир коптити! З козячим сиром такого зазвичай не роблять, але ми спробували.

Зрештою їхній копчений сир визнали унікальним в Україні сирні сомельє «Кумпеля», пивоварні Роберта Домса і ресторації Бачевських.

— Вирішили, що це може бути нашою фішкою! Я написала в грантову комісію ще раз, розповіла, що у нас уже п’ятеро кіз і черга по молоко. Комісія приїхала вдруге — і зрештою грант ми отримали. Тоді у нас з’явилися холодильники.

Наразі грантів у партнерок уже три, але всі вони — невеликі: два від Міжнародної організації з міграції і один із YMCA (Християнська організація молоді в Україні). На отримані кошти брали дрібне обладнання.

А от найбільше придбання — власний трактор — вдалося купити завдяки участі у пілотному проекті Міністерства соцполітики, що впроваджують за підтримки Світового банку, — «Рука допомоги». До проекту Катю Ільків скерували із служби соцзахисту. Це не грант, кошти потрібно повертати, але господині планують виплатити їх у вигляді податків — проект дозволяє відняти всі сплачені за три роки податки та збори від суми до повернення. Якщо за цей час Катерини працевлаштують двох інших малозабезпечених безробітних, або переселенців, отримають право не повертати фіндопомоги.

— Дівчата — молодці: мають спільну мету. Такого запалу до роботи в нашому краї — одиничні випадки, — говорить Іванна Ярославівна, голова Сколівського центру зайнятості. Вона знає все не лише про кожного підопічного-підприємця, а й про увесь бізнес району. Тут вона і маркетинговий дослідник, і лобіст, і порадник.

— Моє завдання — супроводжувати підприємців. З Катею Ільків ми підписали угоду кейс-менеджменту в рамках проекту «Рука допомоги». Підтримуємо її, з якими б викликами не стикалася. Є проблема із виділенням земельної ділянки? Центр зайнятості допомагає вирішити. Є питання запуску трансформаторної підстанції? Пришвидшуємо усі процеси.

Почути про «кейс-менеджмент» від держслужбовиці з райцентру Сколе, це вже перемога. Так можна повірити не тільки в успіх цієї конкретної ферми, а й в успіх держави вцілому.

Авантюрна ідея — перебратися посеред зими разом із козами з Орова (що розташований за 20 км від міжнародної траси і де живе всього 900 людей) до туристичної Тухлі — також належить пані Іванні.

Великі плани

— Мені, знаєте, уже 60 років, і я не можу вживати молочку — здоров’я не дозволяє. То я дуже вигідна для ферми, — сміється Лісова. — Хоча інколи хочеться, страх як!

Кілограм сиру продають за 400 гривень, а в зошиті із передзамовленнями списано дві сторінки — тут і Київ, і Одеса, і Дніпро. І це, кажуть власниці ферми «Двох Катерин», — лише початок. Поки що обидві господині працюють як ФОПи, але як тільки сплачені податки перекриють вартість трактора, планують заснувати власне фермерське господарство. Отримати більші бюджетні дотації чи міжнародні гранти, можна лише після зміни організаційної форми.

— Прибутків як таких поки що не маємо. Ми заледве виходимо на самоокупність. Вкладаємо у справу усе, що маємо: виторг, пенсію, допомогу на дітей, плюс гранти, — пояснює Катерина Лісова. — Зараз от домовились із департаментом сільського господарства Львівщини про державну підтримку: хочемо отримати хоча б 100 тисяч гривень. Бо у нас навіть закласти немає чого — нерухомості ж власної нема.

Одна з нещодавніх інвестицій — цап зааненської породи, якого Катерини придбали на фермі «Шевретт» у Бернара Віллєма (відома сімейна ферма бельгійця та українки). Цю породу білих кіз вважають найякіснішою «молочною». Так потроху й розростаються.

Минулого року на фермі було 9 дійних кіз, цьогоріч — уже 15, а разом із цапами та козенятами — 28. В планах — вийти на загальне поголів’я у 90 кіз, з яких дійних — 40.

— Коза — це ж не механізм: увімкнув, коли треба, налив молока, скільки хочеш, і вимкнув. Ні. Їй треба 3-4 роки підрости. Та за нашими підрахунками, до 2020 року вийдемо на цей показник, — говорить упевнено Лісова. — Хочемо ще курей розводити: несучок і бройлерів; каченят, індиків.

— І обов’язково гратиме скрипка, — додає молодша з Катерин.

theukrainians.org: Марія Стасенко
Фото: Тетяна Довгань.

Вас може зацікавити

Коментувати

Ваша email адреса не буде опублікована.