Як у Коростові бандерівець Ілько Савчин євреїв рятував від німців

2 1 557

“Десь 1936 року за одну ніч у євреїв у Сколе, де вони становили більшість, були побиті вікна. Це був жах… Пригадую, як неподалік у маленькому селі вирізали єврейську родину – четверо людей. Їхній похорон став подією для всього містечка” – Бенек Лібляйн (місто Сколе, Стрийський повіт) засвідчує, що від українців, роздратованих утисками влади, тоді діставалось представникам не лише титульної національності. Це історія шістьох єврейських утікачів, які змогли пережити жахи Голокосту завдяки бандерівському осередку у селі Коростів (нині Сколівський район).

За тиждень до початку Першої світової у селі Коростів неподалік містечка Сколе у Галичині, тоді ще в Австро-Угорщині, в українській сільській родині народився Ілько Савчин.

У тому самому повіті 1930 року, тобто саме тоді, коли тривала організована ОУН антипольська саботажна акція, в родині єврейського фермера з’явився на світ Бенек Лібляйн.

Першу світову війну жителі Східної Європи клянуть уже майже століття. У дещо спокійному та порівняно впорядкованому регіоні як наслідок бруталізації та після створення Польщі міжетнічні протистояння сягнули небаченого рівня. Прикрі ексцеси не заважали, за словами пана Бенека, дітям різних національностей дружно грати в гилку. А в польській крамниці родині Лібляйнів купити – без особливого розголосу – шинки.

Про наслідки приходу червоноармійців у лахмітті 1939 року оповідач згадує неоднозначно.

У школі замість двох мов – основної польської та однієї години на тиждень української, запровадили лише одну – російську, що тоді самим дітям здавалося полегшенням. У той самий час батько під тиском влади був змушений продати худобу й жити лише на те, що вдалося заощадити. А родина з великої квартири переселилася до маленької.

Влітку 1941 року до Сколе увірвалися угорські гонведи, котрі запам’яталися місцевим мешканцям грабіжництвом.

Угорські гонведи

Однак невдовзі їх змінили охайні німці, і євреям небо з макове зернятко стало. Під час першої “акції” частину містечка “евакуювали” уже у вересні 1941 року. Інших, зокрема главу сім’ї Лібляйнів, погнали на примусові роботи – лісоповал, розбудову мостів, ремонт вулиць. За таку роботу не платили взагалі.

Родина рік перебивалася, живучи на свої заощадження, потроху продаючи приховане збіжжя, а також одяг, причому нерідко своїм же колишнім наймитам-українцям.

Потроху люди почали дізнаватися чутки про те, що відбувається з так званими “евакуйованими”, хоча вірити в це народ відмовлявся.

У той час, коли вермахт вів бої під Сталінградом та на Кавказі, у Сколе відбулася друга “акція”. Пан Лібляйн пригадує, як єврейська поліція, озброєна кийками, вривалася в квартири та викидала своїх одноплемінників на центральну площу. Мати сказала: “Біжи!”.

Бенеку вдалося вислизнути й навіть знайти у напівпорожньому містечку свого дядька Арона Вільфа з дружиною та двома дітьми. Трохи пізніше брат Арона віддав йому свого сина Мейера, щоб той урятував малого. Утікачів стало шестеро.

Арон Вільф з родиною перед Другою світовою війною

Вижити їм допомогла міцна дружба Арона Вільфа з Михайлом Свистуном з Коростова. Працьовитий селянин, який свого часу отримав невеличку хатинку у спадщину, для своєї родини звів нову. А старий будинок, вікна котрого були заховані за пагонами бобів, він віддав тим шістьом євреям. На горищі облаштував невелику схованку на випадок обшуку.

Протягом усього 1942 року підпілля ОУН – найпотужніше в регіоні – поступово посилювало свій вплив, і Свистун перед початком операції з порятунку запитував дозволу у керівника бандерівського осередку в Коростові Ілька Савчина. Тим більше, що той був швагром, на допомогу якого Михайло міг розраховувати.

Без сприяння Савчина було майже неможливо провести операцію. Адже на шістьох людей слід було діставати їжу, і лише розподіливши роль покупців на кількох людей, можна було зменшити підозри продавців. Їжу до сусідньої хати носила дружина Михайла Полаха.

Як не дивно, у всій цієї історії спрацювало, дещо своєрідно, одне з гасел ОУН 1930-х років: “Свій до свого по своє”.

Коли Червона армія штурмувала Дніпро та Київ, німці стали влаштовувати облави значно частіше. Тож утікачам довелося передислокуватися до лісу.

Дорогою Мейер зламав ногу. Тож, вважаючи, що тепер він стане лише клопотом, хлопець попросив Ілька, щоб той його застрелив з гвинтівки, яку бандерівець носив з собою. Втім, Михайло дещо знався на медицині, тож вправив перелом і наклав йому лубок.

Член ОУН Ілько Савчин (1914-1964)

Ілько ж змайстрував ноші, на яких дитину доправили до першого місця переховування. За два місяці він почав ходити, а наслідки травми були вже ледь помітні.

Свистуну довелося за півтора року вирити три землянки для своїх підопічних. Перший бункер, що нагадував ведмежий барліг, був під величезним пнем. Однак саме місце було обрано невдало, позаяк довкола був віковий ліс, а саме місце можна було з легкістю роздивитися. Тож навіть перехожі завжди віталися з утікачами.

Тож довго схованка не могла рятувати. Другу облаштували у молодих хащах, де крони дерев давали добру тінь. Однак на початку 1944 року триденний дощ розмив землянку. Тому було вирито й облаштовано третє житло, вже доволі високо в Карпатах, попри те, що будувати там було важко.

Їжу носили по черзі Михайло та Ілько, та природа щось давала. Одного разу, збираючи гриби, утікачі почули спів – український військовий марш – й поховалися в траві. Відтак дізналися, що то були вояки УПА.

Однак контактів із партизанами – як радянськими, так і націоналістичними – утікачі уникали. Зокрема тому, що в окрузі діяв командир одного з підрозділів УПА Сусленич. Подейкували, що його бійці вбивали євреїв, котрі переховувалися по лісах.

На початку 1944 року відносини ОУН із вермахтом, зважаючи на наступ совєтів покращилися, однак до цілковитого взаєморозуміння з окупантами не дійшло.

Одного разу Савчин прийшов до єврейських біженців у землянку та залишився з ними на кілька днів. За словами Лібляйна, бандерівець повідомив, що неподалік він організував напад на німецьку в’язницю. Його бойовики звільнили українських націоналістів та євреїв, котрі перебували під вартою, тому деякий час Ілько мав прожити як нелегал.

Бенек Лібляйн по війні

Якийсь час у ті самій землянці разом із групою виживання з якихось причин переховувався і брат Михайла Свистуна з дружиною та дитиною. Пан Бенек пригадує, як хлопчина, розгледівши сусідів, здивовано сказав батькові: “Євреї, а хвостів та й ріг не мають!”.

Після повернення Червоної армії, передових частин якої ті, хто пережив Голокост, також побоювалися, шестеро утікачів повернулися до напівзруйнованого Сколе, звідки вони й розпочали свій довгий шлях через Польщу й Італію до США й Ізраїлю.

У рік завершення Другої світової війни Мейер та Бенек дісталися Палестини, де Бенек переклав своє ім’я івритом і став зватися Дов.

Близько двох десятків років пан Лібляйн пропрацював у цинкографії, а після арабсько-ізраїльської семиденної війни відкрив на паях із компаньйонами друкарню. Від нього він відійшов лише у ХХІ сторіччі.

Врятований бандерівцями Мейєр Вільф після війни

Підприємець каже, що бурхливий розвиток технологій та якості друку потребують швидкого оновлення обладнання, тому власне підприємництво стало надто обтяжливим й дорогим.

Робота, похилий вік та сімейні обов’язки не заважали займатися питаннями історичної справедливості.

У рік, коли до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов, завдяки заяві пана Бенека [tie_tooltip text=”Праведником народів світу визнавалися неєвреї, що ризикували життям, рятуючи євреїв під час Голокосту.” gravity=”n”]статус праведника народів світу[/tie_tooltip] здобув Михайло Свистун.

Після того як мрія бандерівців та сіоністів справдилася – СРСР розпався, вже було безпечно намагатися покласти край цій історії та й віддати належне Савчину.

Донька бандерівця Ірина, котра народилася під час Другої світової, розповідає, що батько після війни був у націоналістичному підпіллі. Це давало змогу допомагати УПА продуктами харчування та одягом.

Два десятиріччя після другого приходу совєтів Ілько цілком легально працював на лісорозробках за місцем проживання. Оскільки деревину постачали для потреб Червоної армії, то його навіть не призвали на фронт.

Дов (Бенек) Лібляйн на балконі своєї квартири в Єрусалимі. Фото Алєксандр Ґоґун.

Він пішов із життя в останній рік відлиги, в річницю проголошення націоналістами української незалежності у Львові – 30 червня.

Зараз пан Лібляйн, зібравши необхідні відомості, бореться за увічнення пам’яті Ілька Савчина як спасенника народів світу відповідним відділом музея-меморіалу Яд Вашем.

За словами уродженця Галичини, людина, що зберегла життя іншій, урятувала і її нащадків: “Нас було шестеро. До 1985 року стало вже 26 людей, нині ще більше. Наприклад, у мене троє дітей, восьмеро онуків та два правнуки. Всі живуть в Ізраїлі”.

Автор Алєксандр Ґоґун – історик із Санкт-Перебургу (РФ), живе та працює в Німеччині. Його наукова монографія про ОУН заборонена до продажу в Росії.

Джерело Історична правда
Сайт SKOLE-TODAY
Вас може зацікавити

Коментувати

Ваша email адреса не буде опублікована.

  1. Іван Данів
    Іван Данів сказав

    В Коростові , добре знаю існувало маленьке видавництво УНФ( в хаті вчителя, правда прізвище мені не відоме), з 1962-676рр. Всі ці листівки. з інформаційних даних Радід Свобода. Німецька хвиля. Ватікан, Голос Америки… роздруковувались в Коростові. А вже пізніше керівник місцевого осередку УНФ,Онуфрів Омелян Григорович ( вчитель в с. Крушельниці. Сопоті. Ямельниці..) розклеював їх по району..Взагалі Коростів, його мешканці, дуже скритні… дуже войовничі за натурою…

  2. Oleg Mihaylishin
    Oleg Mihaylishin сказав

    Сколе було єврейським містом, тут навіть синагога була.

Коментувати

Ваша email адреса не буде опублікована.