П’ятниця , 22-09-2017
ГАРЯЧІ НОВИНИ
Головна / Історія Сколівського району / Господиня підпільної родини

Господиня підпільної родини

23 серпня на території Національного природного  парку “Сколівські Бескиди” урочисто відкрили та освятили новий туристично-патріотичний маршрут «До Бункеру Головного Осередку Пропаганди ОУН і УПА», що у селі Корчин Сколівського району.

У відкритті маршруту брала участь наша землячка з Корчина Дарія Малярчин-Шпиталь, друкарка Головного осередку пропаганди ОУН-УПА. Минулого року пані Дарія поділилась спогадами  про побут і Різдво в бункері з кореспондентом “Львівської пошти” Іриною Березовською.
фото: Ярослав Тимчишин (2)
         Кажуть, жінка тримає три кути в хаті, а чоловік – лише один. А скільки кутів тримає жінка в… бункері? Про це “Пошта” вирішила довідатися у Дарії Малярчин-Шпиталь (псевдо Дарка) – друкарки Головного осередку пропаганди ОУН-УПА, активної учасниці підпілля 1940-их років. Ця жінка попри свою скромність є феноменом, адже п’ять (!) разів пережила поворотний тиф, не раз утікала з тюрми і від облавників “поміж ракетами та кулями”, як сама розповідає про це в своїй книжці спогадів “І стали нам ті наші гори твердинею у лютий час…”.
       З осені 1947 року Дарія Малярчин-Шпиталь стала друкаркою зверхника Наума (псевдо). Перед тим перебувала в промисловій школі, де навчилася трохи друкувати. “Ми не мали друкарської машинки. Малювали на папері клавіатуру і так вчилися швидко набирати текст. Крім мене було ще двоє друкарок, кожна мала свої обов’язки. Я повинна була забезпечувати підпільну літературу для зимового навчання підпільників. Отримала друкарську машинку, папір, кальку і текст”, – згадує жінка.
      Їй довелося друкувати в умовах, не придатних для цього. “Біля шатра мені вкопали хлопці гейби кріселко в землю, низ виклали чатиною (ялиновий настил. – “Пошта”), ліворуч на землі вирівняли місце для тексту. Сидячи на колінах, я клала зверху машинку, а під коліна – скручений коц, щоб вона не хилилася. Аркуш із текстом клала ліворуч і притискала його від вітру чотирма камінчиками, які з того часу завжди носила в кишені. Лінійка була на тексті. Папір закріплювала скріпками. Так працювала цілими днями літо і осінь 1948 року”, – веде далі пані Дарія.
Весь цей час мешкала разом з іншими хлопцями у криївці без вигод в умовах постійної зосередженості. З її слів, це тимчасове помешкання було надійним сховком.
     “Криївка була збудована капітально, з усіма умовами підпільного способу життя: вся під землею і складалася з трьох “кімнат”. Дівчата жили окремо від хлопців. Був туалет за стіною. Кімната мала ще одні двері, коридорчик і мале приміщення, до якого жолобком із кори на висоті одного метра бігла струмком вода. Хлопці спеціально шукали місце, де був потік, аби мати постійний доступ до води. В одному місці ніби колодязь-збірник, а далі – відвід для стоку. Відтік води був прихований за багато метрів над землею. А ще хлопці збудували смітникову яму. Все виклали деревиною. Зверху криївки – відкритий люк, який слугував вентиляцією”.
        До 1946 року в криївці перебував Волос (псевдо), який керував єдиною в підпіллі радіостанцією “Афродіта”. Її берегли як зіницю ока. “Афродіту” було надійно заховано, про її місце зберігання знало всього троє осіб. На Зелені свята 1946-го Довбуша (псевдо) покликав кудись провідник Север (псевдо). Вони повернулися через три дні. Север стверджував, що, незважаючи на те, що апаратура пролежала в землі понад два роки, добре збереглася: всі деталі змащені та упаковані в скриньки.
“Програми готували чотирма мовами – українською, російською, англійською та італійською (останньою говорив італієць Грандо, який досить добре знав українську). В 1951-ому загинув останній підпільник з тих, що знали місце розташування “Афродіти”, – каже жінка.
До речі, радіоапаратуру так надійно заховали, що її донині не вдалося знайти.
        Велику працю було вкладено й у розбудову підпільної друкарні, яка діяла до лютого 1946-го. Нею керував уже згаданий  Волос. Друкарня “Прага” друкувала багатотиражну підпільну літературу, зокрема журнал “Ідея і чин”, останній номер якого вийшов у грудні 1945 року.
          Робочий день друкарки був насиченим. “Я ніколи не обіймала ніякої посади, а виконувала необхідні для життя обов’язки жінки, як у кожній сім’ї: варила, прала і друкувала. Була господинею підпільної родини. Всі порядки із самого початку були визначені самим провідником Севером. Він ніколи не наказував, усі розуміли, що сказане ним було обов’язковим до виконання. Ставлення до всіх було службове – ніякого панібратства. До нас, жінок, особливо толерантне. Як взимку, так і влітку над криївкою вартували стійкові по черзі. Всі члени осередку були зайняті кожен своєю працею – сидячи за столами, писали, друкували. Панувала така тиша, що було чути скрипіння олівців! Під час роботи – ніяких розмов. По неділях і в свята нічого важкого не робили, навіть нічого не писали. Натомість більше читали, переглядали пресу. Загалом організаційних тем не вирішували в широкому колі. Приватних тем також не існувало. Говорили завжди упівголоса, палити вогонь вдень було заборонено. День у день всі писали лише з обідньою перервою на годину. Часом по обіді в гарну погоду виходили на повітря. Спати лягали не пізніше 11-ої вечора. Прокидалися раніше від пташок. Спочатку приводили в порядок себе, деякі робили ранкову зарядку, була навіть поперечина”.
      Крім того, в бункері була чимала бібліотека. Основні книжки, переважно політичного змісту, передали по зв’язковій лінії. Були книжки й класичних авторів – Толстого, Франка, Лепкого, словники, мистецтвознавча література. Передплачували основні тогочасні часописи.
Проте час для самоосвіти у повстанців був переважно взимку. Впродовж 1947 – 1948 років працювало радіо на батарейках, можна було якийсь час і “Голос Америки” послухати, хоча такі програми тоді глушили.
     Днів народжень не святкували. А ось Великдень і Різдво – так. “На Святвечір у нас була замість куті логаза з ячмінної крупи, борщ, вареники з капустою і картоплею”, – стверджує колишня друкарка.
   У криївці – як у сім’ї: всі працюють і ніхто не випиває. Хлопці зі спиртним не дружили. “Борони Боже! Раз, пам’ятаю, на Різдво 1947-го Корчак (псевдо) приніс із запасу для технічних друкарських цілей пляшечку спирту, налив хлопцям у череп’яні горнятка (буквально на денці), і всі разом до ранку колядували. Закінчили під дверима провідника. Тоді друкарка Доля (псевдо) дала усім за коляду по грудочці цукру”.
     Зі слів пані Дарії, всі чоловіки, які перебували в криївці, голилися два-три рази на тиждень. А Лис (псевдо) усіх стриг. По суботах всі по черзі купалися. Для цього було місце між нарами і столом, яке завішували коцами. Воду гріли на кухні. Був цебрик дерев’яний – для купання і для прання. “Кожного понеділка я прала білизну. Варила із попелу луг, який настоювався, і в ньому замочувала білизну. Прала в дробарці, а сушила на дротах. Потім білизну прасували”, – розповідає вона.
Чи не найважче на перших порах було із прибиранням-готуванням-пранням. Річ у тім, що Дарія тоді ще не готувала їжу самостійно – тільки мамі допомагала. Цибульку вміла засмажити, не більше. А як побачила стільки повстанців, аж страшно стало: як їх усіх нагодувати?!
    “Зазвичай їжу готували тільки вночі. Тому я вставала о третій годині. Снідання було о восьмій ранку, обід – в першій дня, а вечеря залежала від пори року. Наприклад, у морозні дні, коли світив місяць, надворі тріщав мороз, а буки від морозу стріляли так голосно, як і з моєї “шістки”, то в такий день до заходу сонця в криївці провідник не дозволяв палити на кухні. Обходилися раніше спеченими паляницями”, – згадує пані Дарія.
     Якось ближче до Різдва навідався у бункер осередку пропаганди Роман Шухевич. “Блондин, трохи рудий, доброї будови тіла, гострі риси обличчя, які нагадували щось орлине. Був веселий, жартував. Крім того, це була дуже віруюча людина: коли сідали до вечері, він тричі хрестився до образів, не спішив, видно, то було для нього дуже важливо. Їв із нами ячмінну кашу. О, я її дотепер не їм! Далася вона мені взнаки – синя старка на ній застигає, а коли охолоне, робиться як холодець”, – із сумом мовить жінка.
         Друзів-підпільників друкарки вже давно нема серед живих. Проте вона усіх їх пам’ятає і молиться за них. Залишилася жива, не дивлячись на те, що не раз утікала “поміж ракетами та кулями”. “Я не зламалась, бо мені допомагала Божа сила. Перед тим як піти у підпілля, пожертвувала золотий медальйончик Божої Матері з ланцюжком до церкви, то, напевно, Вона мене й оберігала весь цей час. Навіть у тюрмі ми з дівчатами ліпили вервечки з хлібного м’якуша і молилися…”
Подобається
Подобається У захваті Ха-ха Овва! Сумно Злість
5

Залишити відповідь

Анти-спам перевірка: *